II зал

Перед „безкрилою” людиною лежав довгий шлях,
що вимірювався віками героїчної боротьби за
підкорення неба. Людина, спотикаючись та па
даючи, з незборимою стійкістю йшла до великих
відкриттів нашого століття – століття
здійснення одвічної та чудової мрії – літати, як
птах.

Король В.В.

Авіація – дітище ХХ століття, старша сестра
ракетоплавання та космонавтики. Біля їхньої
колиски стояли мужні люди, імена яких ми не
маємо права забувати.

Сошонко В.М.

Космос та авіація нероздільні, тому що космос
починається в одному метрі від землі, на порозі
п’ятого океану.

Гагарін Ю.О.

Другий експозиційний зал „Піонери вітчизняного ракетобудування, повітроплавання та авіації: О.Д. Засядко, О.М. Кованько, О.Ф. Можайський, брати Касяненки, Г.Є. Котельников та інші” розкриває сторінки авіаційної та ракетної історії Полтавщини у XVIII-XX ст.ст.

Портретна галерея вчених-ракетників: Ф. Цандера, Г. Оберта, Р. Годдарда, Р. Есно-Пельтрі, Ю. Кондратюка, К. Ціолковського, які працювали наприкінці ХІХ — у першій половині ХХ ст.ст., — є підтвердженням вислову Гете про те, що відкриття частіше за все роблять не люди, а час.

Представники різних народів і країн: Латвії, Німеччини, США, Франції, України, Росії, — ці вчені незалежно один від одного, але протягом одного історичного періоду успішно проводили дослідження, вирішуючи проблеми ракетної техніки.

Одним з фундаторів теоретичної космонавтики, творцем науково обґрунтованої теорії міжпланетних сполучень, освоєння космічного простору вважається К.Е. Ціолковський — учений і винахідник у галузі аеродинаміки, ракетодинаміки, теорії літака та дирижабля. Він вивів основне рівняння руху ракети — „формулу Ціолковського”, яка була приведена автором у праці „Дослідження світових просторів реактивними приладами” (опублікована в журналі „Научное обозрение” в 1903 р.). Ця праця, як і декілька інших, що в майбутньому стали одними з перших книг у космічній бібліотеці на орбітальних станціях „Салют” і „Мир”, експонуються у другому залі (факсимільні копії).

К.Е. Ціолковський вважав, що хоча Земля є колискою людства, проте неможливо вічно знаходитись у колисці. „Людство не залишиться вічно на Землі, але, у погоні за світлом і простором, спочатку несміливо проникне за межі атмосфери, а потім завоює собі весь навколосонячний простір”. Подібне передбачення, але більш ніж на 100 років раніше висловив наш земляк — „перший ракетний генерал”, конструктор перших бойових порохових ракет у російській армії Олександр Дмитрович Засядко: „Від бойових ракет до міжпланетних… Пройде час — люди оселяться в інших світах. Я бачу цей час…”

О.Д. Засядко

Малюнки, таблиці, світлини, муляжі військових нагород, фрагмент робочого кабінету (типологічна реконструкція), макети пускового ракетного станка та ракет: фугасної й запалювальної, — в експозиції залу знайомлять відвідувачів з біографією та творчим доробком конструктора і його послідовників.


Його внесок у розробку теорії, конструктивних питань, технології порохових ракет, в організацію ракетної справи оцінюється фахівцями та істориками військової справи як вагомий.

Народився О.Д. Засядко в Гадяцькому повіті Полтавської губернії, в урочищі Засядківщина поблизу с. Лютеньки. Закінчив 2-й Артилерійський та Інженерний кадетський корпус у Санкт-Петербурзі. У лютому 1797 р. 18-річний підпоручик артилерії розпочав військову кар’єру в 10-му артилерійському батальйоні. В одному з листів О.Д. Засядко писав, що військове поприще — це шлях, який майже з дитинства став для нього необхідністю. І більша частина життя винахідника, за визначенням М. Каневського, стала „періодом військових подвигів”.

О.Д. Засядку довелося служити під командуванням відомого полководця О.В. Суворова, генерала-фельдмаршала М.І. Кутузова, в ескадрі віце-адмірала Д.М. Сенявіна. Він брав участь у походах і боях під час російсько-турецьких воєн і війни 1812-го року. За мужність та військову майстерність був нагороджений багатьма російськими орденами, Золотою шпагою „За хоробрість”, прусським орденом „За достоїнство” („Pour le Merite”), срібними медалями, якими нагороджували „В пам’ять 1812 р., вступу армії в 1814 р. в Париж”.

Свою 37-річную військову службу О.Д. Засядко закінчив, маючи чин генерал-лейтенанта.

Після успішного застосування в 1805-1807 рр. при облозі Булоні англійським військом порохових ракет конструкції У. Конгріва, прийняття у подальшому ракет на озброєння в Австрії, Данії, Прусії, Франції та інших європейських країнах, постало питання й про застосування бойових ракет у Російській імперії.

Цією проблемою протягом ряду літ займався в Росії Військово-вчений комітет. У 1814 р. член комітету І. Картмазов успішно випробував розроблені ним бойові ракети. Під керівництвом розробника в лабораторії в Санкт-Петербурзі було виготовлено декілька ракет для використання під час маневрів.

У 1815-1817 рр. незалежно від комітету над створенням бойових порохових ракет розпочав працювати О.Д. Засядко. Власним коштом спорудив кузню, піротехнічну лабораторію, закупив порох. Він створив запалювальні та гранатні бойові порохові ракети 2-, 2,5- та 4-дюймового калібрів (51, 64 та 102 мм відповідно).

Фрагмент кабінету конструктора О.Д. Засядка

Винахідник також розробив ракетний пусковий станок, який вирізнявся простотою у застосуванні та легкістю (порівняно з конгревовим). Він складався з дерев’яної триноги та труби, що оберталася в горизонтальній і вертикальній площинах. У складеному вигляді пусковий станок легко транспортувався без застосування великої людської сили або кінської тяги.


На початку 1817 р. конструктор продемонстрував свій винахід на артполігоні в Санкт-Петербурзі, звідти був направлений до м. Могильова, у головну квартиру 1-ї російської армії, до фельдмаршала М.Б. Барклая-де-Толлі, а потім — у 2-у армію „для показу спроб складання та застосування в армії … ракет”.

У Могильові була створена піротехнічна лабораторія, де в липні-грудні 1817 р. конструктор проводив численні експерименти із запалювальними та рикошетними ракетами. Максимальна дальність їх польоту досягала 2670 м. Проте необхідно ще було працювати над точністю польоту ракет, щоб зменшити відхилення від завданого напряму.

Підкреслимо, що О. Засядко та І. Картмазов, працюючи незалежно один від одного, отримали подібні конструктивні результати, що, вірогідно, пояснюється тим, що обидва конструктори спирались на досвід, який був накопичений до цього часу піротехніками в Росії.

Ракети О.Д. Засядка успішно застосовувалися під час турецької кампанії 1828-1829 рр.

Продовжувачами справи О.Д. Засядка стали: військовий інженер К.А. Шильдер, який розробив проект оригінального підводного човна, оснащеного ракетами О.Д. Засядка (1834); К.І. Константинов — учений та винахідник у галузі артилерії, ракетної техніки, приладобудування та автоматики, генерал-лейтенант, який очолив організований О. Засядко (1826) ракетний заклад. Він — автор проекту маятника, що дозволяв удосконалювати бойові порохові ракети; М.М. Поморцев — винахідник у галузі ракетної техніки, аеролог, генерал-майор та ін.

Фрагмент експозиції, присвяченої початковому періоду розвитку ракетної та авіаційної техніки (М.І. Кибальчич, О.М. Кованько)

Їх діяльності присвячено окремий підрозділ експозиції. Так само, як іМ.І. Кибальчичу — уродженцю м. Короп на Чернігівщині. Малюнки, світлини, документальні матеріали, які можна побачити скрізь символічні грати, розкривають складний і трагічний 27-річний життєвий шлях революціонера-народника, який був багатим на епізоди наукових пошуків і відкриттів.

Засуджений до страти за участь у замаху на життя Олександра ІІ у 1881 р., перебуваючи в казематі Петропавловської фортеці, автор першого у світі проекту реактивного апарату для польоту людини, М.І. Кибальчич знайшов у собі сили, щоб у стислі строки справитися із завданням, яке поставив перед собою. У записці він обґрунтував побудову порохового двигуна, програмний режим згоряння, забезпечення надійності апарата і керування ним у польоті шляхом зміни кута нахилу двигуна. Хоча й зазначав, що „не мав удосталь часу, щоб розібрати свій проект у деталях і довести його здійсненність математичними розрахунками”. Проект, що його запропонував М.І. Кибальчич, став відомим широкому загалу громадськості через майже чотири десятиліття. Він був надрукований у журналі „Былое” в 1918 р. (№ 4-5 (32-33), с. 194-195). Професор М. Ринін писав з цього приводу: „ … За М.І. Кибальчичем має бути встановлений пріоритет в ідеї застосування реактивних двигунів до повітроплавання, … що подає заманливі перспективи в майбутньому, зокрема якщо мріяти про міжпланетні сполучення”.

Історія авіації в Україні в ХІХ- на поч. ХХ ст.ст. також має свою історію. Одним із найбільш перспективних, оригінальних проектів став літак, що був сконструйований і побудований О. Ф. Можайським — військовим моряком, контрадміралом у відставці, значний термін службової та пошукової діяльності якого припадає на період проживання його в Україні (1869-1876 рр.). Додамо, що викладачем математики у майбутнього конструктора в Морському кадетському корпусі в Санкт-Петербурзі був полтавець за народженням, видатний учений-математик М.В. Остроградський.

О.Ф. Можайський став першим у світі авіаконструктором, який створив аероплан, що мав практично всі основні частини сучасного літака — крило, фюзеляж, шасі, хвостове оперення, гвинти, що тягнуть, і т. ін. (не вистачало лише поперечного управління по крену).

Цей дерев’яний апарат монопланної конструкції з матер’яною обтяжкою крил був оснащений паровою машиною полегшеного типу потужністю в ~ 30 кінських сил (к.с.). Довжина літака складала 25 м, висота — 7,5 м. Площа крил — 329 кв. м, Розмах крил — 23,2 м. Загальна вага аероплана — 1266 кг.

Роботи над створенням проекту, як свідчать різноманітні джерела, конструктор розпочинав у с. Вороновиця Брацлавського повіту Подільської губернії (тепер Вінницької області), на дачі „Дубина”. На час від’їзду з Вороновиці до Петербурга (1876) у О. Можайського були готові креслення майбутнього літака, виготовлено кошторисну документацію, а також розроблено креслення парового двигуна для майбутнього літака. У 1882-1883 рр. будування аероплану було закінчене.

Це був перший літак, доведений до стадії льотних випробувань. Проте, в 1909 р. у журналі „Воздухоплаватель” (№ 3-4) відомий учений, професор, полковник В.Ф. Найдьонов писав про літак О.Ф. Можайського: „В 1884-85 рр. аероплан був побудований на військовому полі в Красному Селі. Під час зльоту аероплан накренився на бік і зламав поверхні, що підтримують, на цьому й закінчилися експерименти О.Ф. Можайського…”

Розповідь про творчий доробок конструктора в галузі авіації ілюструється в експозиції макетом і реконструкцією літака, факсимільною копією „Привілею” на винайдений „повітроплавальний снаряд”, який його автор одержав 1881-го року.

Цікавий факт: до 1885 р. літальні апарати називали по-різному — повітроплавальним снарядом (як у випадку з О. Можайським), аеропланом, парольотом, повітроплавальним пароходом. Російське слово „самолет” (український відповідник — „літак”) вперше було застосоване в 1702 р. при описанні штурму фортеці Шліссельбург військами Петра І. На „самолетах”, тобто на поромах, перевозили війська через р. Неву. І лише 1885-го року після виходу в світ книги російського винахідника В.В. Котова „Самолеты — аэропланы, парящие в воздухе”, слово „самолет” стало основним у синонімічному ряду назв апаратів, важчих за повітря.

Пріоритет першого польоту на такому апараті належить американцям братам В. та О. Райт, які на літаку своєї конструкції 14 грудня 1903 р. відірвалися від землі, але через 2-3 сек. впали на крило й зламали один полоз. 17 грудня вони повторили спробу на своєму біплані „Флайєр 1” і здійснили чотири польоти по прямій тривалістю від 12 до 59 сек. Літак зі злітною масою 355 кг розганявся по направляючій довжиною 18 м і приземлювався на два полози.

23 травня 1910 р. у Києві здійснив політ літак, що був сконструйований та побудований князем А.С. Кудашевим. Цей день тепер вважається датою народження української авіації.

Задовго до польотів братів Райт і тим більше європейських піонерів авіації будувати аероплан задумали українські конструктори брати Касяненки (вони народилися в с. Іванкові Переяславського повіту, що тоді входив до складу Полтавської губернії). В 1900 р. в газеті „Русский инвалид” з’явилося оголошення молодшого з братів, Євгена: „1000 карбованців шукаю для побудови аероплана власної конструкції. Той, хто позичить, матиме добрий прибуток”. Євгенові тоді було 11 років і, швидше за все, ця ідея належала не йому одному, але і його старшому братові Андрію, який також вирішив цілком присвятити себе авіації.

Ніхто на цей сміливий заклик не відгукнувся, і братам довелося шукати іншого шляху.

Навчаючись у Київському політехнічному інституті (КПІ), Андрій Касяненко став активним учасником щойно зорганізованої секції повітроплавців механічного гуртка. За три роки студентом став і Євген. Через нестачу грошей на навчання його доводилося часто переривати. І тому А. Касяненко перебував у КПІ майже 10 років, до кінця 1914-го. У листопаді 1908 р. після знаменитої лекції професора М.Є. Жуковського в Києві виник справжній бум захопленості авіацією, і тоді ж секцію повітроплавців було перетворено на гурток, одним з найенергійніших активістів якого став А. Касяненько.

Влітку 1910 р. у Черкасах брати спільно спорудили аероплан „Касяненко № 1”. Перші польоти на ньому відбулися в Умані у середині серпня цього ж року. Хоча малопотужний, лише на 15 к.с., мотор „Анзані” не забезпечував машині достатньої тяги, пілоту вдалося декілька разів відірвати свій біплан від земної поверхні. За рік по тому був споруджений літак „Касяненко № 1біс” з незначними видозмінами першої конструкції. 1912-го р. на другий конкурс аеропланів, що проводився військовим відомством у Петербурзі, був представлений „Касяненко № 3”. Детальних даних про цей апарат не збереглося, проте відомо, що довжина фюзеляжу складала 12-15 м. Мотор „Ерлікон” з тягою в 50 к.с. також свідчить про розміри апарату. Всього на конкурс було представлено 11 літаків. Лідирував серед них С-6Б І. Сікорського.

Під час випробувань „Касяненко № 3” сталася аварія, і льотні спроби з літаком припинились.

Влітку 1913 р. на київському аеродромі моноплан братів Касяненко випробовував П.М. Нестеров. Але вдало задумана авієтка — одна з перших у Росії — літала погано через слабкий мотор.

Апарат „Касяненко № 4” не був завершений — почалася війна. І новий аероплан — „Касяненко № 5” був побудований 1917-го. Оснащений 100-сильним двигуном, з кулеметом, цей біплан призначався для бойових дій. Однак та ж війна, наступні революції та громадянська війна не дозволили закінчити роботу над ним. Лише на початку 1920-х рр. був збудований „Касяненко № 6”. Цільове призначення легкої авієтки „Стрекоза” — здійснення повітряної розвідки при кавалерійських частинах — також зумовила війна.

На той час Є. Касяненко працював на авіазаводах Харкова та Москви, займався журналістикою, був активним політичним діячем. 1938-го Є.І. Касяненка розстріляли. Його брат Андрій вдався до авіації цілковито. Доцент КПІ, він після громадянської війни активно працював, щоб налагодити авіаційне навчання, а згодом і створити авіазавод. Проректором КПІ з адміністративно-господарської частини був призначений старший з братів — І.І. Касяненко.

Загальними зусиллями в КПІ вдалося створити авіаційний факультет. Це на ньому вчилися майбутні конструктори К. Калінін, С. Корольов, В. Челомей. Згодом цей факультет переріс в окремий навчальний заклад.

Розробкам цих авіаконструкторів, так само, як і перебігу служби інших представників когорти полтавських авіаторів: С.В. Бейєра, М.А. Комарницького та інших, — присвячено окремий розділ експозиції. До нього включені оригінальні фотознімки, креслюнки, документи, „кроки” — результати перших спроб спостережень з кабіни аероплана та аерофотозйомки; на фризі — кольорові малюнки (реконструкції) літаків О.Ф. Можайського, братів Райт, братів Касяненків. В залі також представлений макет літака О.Ф. Можайського.

Окремо акцентується увага на експозиційних темах, що присвячені відомим діячам у галузі повітроплавання та авіації О.М. Кованько та Г.Є. Котельникову. Їх не можна безпосередньо віднести до плеяди українських, полтавських авіаторів, проте вони своїм походженням, життєвими обставинами були тісно пов’язані з Полтавщиною.

Колекції, що складаються з портретів, дипломів, екслібрисів, афіш, оригінальних світлин, приладів (наприклад, апарат Морзе), особистих речей цих фахівців, бронзового стаканчика — підставки під олівці з написом „Пам’ять Полтави”, знаку офіцера повітроплавальної школи О.М. Кованька та інших, сформовані завдяки їх рідним та близьким: В. О. Мороко, Ю.А. Глібову та ін. За їх допомогою відвідувачі дізнаються про те, що О.М. Кованько — один із фундаторів військового повітроплавання, ініціатор будівництва апаратів і дирижаблів, активний учасник становлення авіаційної справи наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. ст. Історики авіації відзначають важливі досягнення О.М. Кованька в практичній, науковій, популярній праці на ниві повітроплавання та авіації.

Полковник О.М. Кованько

Родовід О.М. Кованька тісно пов’язаний з Полтавщиною. Його предки були козаками, обіймали високі посади (старости, сотника, наказного полковника та ін.) в Полтаві, Старих Санжарах, Великих Будищах. За службу вони одержали землю під Полтавою і подвір’я в місті. Про це до сьогодні свідчать назви деяких населених пунктів поблизу Полтави: Кованчик, Кованьківка.

І хоча сам О.М. Кованько народився в Петербурзі, його родина, за свідченням доньки Варвари Олександрівни Мороко, зберігає пам’ять про Полтаву як про землю предків.

Вся діяльність О.М. Кованька з 1884 р. пов’язана з повітроплаванням та авіацією: праця і служба в спеціальній комісії при Гальванічній частині Головного Інженерного управління (ГІУ), яка всебічно розробляла проблему „застосування у військових цілях повітроплавання, голубиної пошти і сторожових вишок”; у першому підрозділі повітроплавців — так званій Кадровій команді; в Офіцерському Повітроплавальному парку (пізніше реорганізованому в Офіцерську Повітроплавальну школу); у військовій авіаційній школі в Гатчині поблизу Петербурга. Діяльність багатьох з цих структур була тісно пов’язана з Україною, і з Полтавщиною зокрема.

Багато зусиль О.М. Кованько доклав для розвитку як практичної роботи, так і теоретичних досліджень, наукового аналізу проблем даної галузі: у розпорядженні повітроплавців були оснащені майстерні, лабораторії, зокрема аеродинамічна. Тому повітроплавці та авіатори, які служили з О.М. Кованько, робили вдалі спроби конструювання літальних апаратів, у тому числі важчих за повітря. 1887-го року командою О.М. Кованька був підготовлений політ повітряної кулі для наукових спостережень (сонячного затемнення та проведення низки наукових експериментів). Їх здійснив у серпні ц.р. Д.І. Менделєєв — відомий учений, автор понад 500 фундаментальних праць з хімії, фізики, метрології, повітроплавання, метеорології та ін.

Тривалість польоту склала 2 год. Куля досягла висоти 3550 м, подолавши відстань 90 км. Це був перший політ з науковою метою на повітряній кулі, що була побудована в Російській імперії.

Результати вчений виклав у статті „Повітряний політ з Клина під час затемнення”.

Про цю важливу подію в історії повітроплавання і науки, про людей, що підготували та здійснили політ, розповідається за допомогою фотознімків, копій документів та інших музейних засобів.

Разом з лікарем С.П. Мунт повітроплавці О.М. Кованька першими у світі почали проводити медичні дослідження, тобто, закладали, певною мірою, підвалини сучасної авіаційної медицини.

О.М. Кованьком та особовим складом школи був покладений початок фотографування з повітря: вперше розроблялися способи фотографування з повітряної кулі (з травня 1886 р.).

О.М. Кованько займався винахідницькою, конструкторською діяльністю: в 1880-і рр. розробив проект аеростату, що „обіцяв стати одним із найбільш досконалих приладів цього роду”; проект аероплану з гвинтом — пропелером своєї ж конструкції; спеціальну лебідку (катапульту) для запуску літаків у повітря (1908) та ін.

Керівник перших вітчизняних повітроплавальної та авіаційної шкіл проводив активну роботу у громадсько-наукових організаціях — у VII відділі Імператорського Російського Технічного Товариства, в Міжнародній комісії з наукового повітроплавання. Він був обраний членом деяких іноземних наукових товариств, членом-кореспондентом Головної фізичної обсерваторії. „За сукупність винаходів та за користь взагалі, що була принесена повітроплавальній науці” Всесвітня виставка в Сан-Луї (США) нагородила його медаллю, а за чотири роки по тому Паризька Всесвітня виставка вручила Гран-Прі.

О.М. Кованько став родоначальником цілої плеяди повітроплавців та авіаторів. Двоє синів генерала — Олександр і Андрій — стали льотчиками, інструкторами. Старший син Олександр успішно займався також авіаконструюванням. Випускниками створеної та очолюваної О.М. Кованьком школи стали авіатори з фундаментальною технічною підготовкою: Р.Л. Ніжевський, М.Ф. Івков, Є.Д. Карамишев, П.М. Нестеров, Є.М. Крутень. Останні двоє льотчиків стали піонерами вищого пілотажу.

З Полтавою пов’язаний останній період життя механіка Офіцерської Повітроплавальної школи, соратника і помічника О.М. Кованька, автора оригінальних винаходів в аеронавтичній галузі О.Є. Гарута.

В колекції музею зберігаються копія телеграми доньки О.Є. Гарут Олени про смерть її батька в Полтаві у вересні 1917 р. (у нашому місті він був і похований), світлини з сімейного альбому, що їх передала до музею В.О. Мороко.

Особлива роль серед діячів авіації періоду її становлення належить також творцеві першого авіаційного ранцевого парашуту Г. Є. Котельникову. За висловом М.В. Водоп’янова, ім’я Г.Є. Котельникова „по праву має стояти в ряду імен великих … винахідників”.

Г.Є. Котельников з Юліею Василівною (дружиною)

Життєві шляхи конструктора пролягали і Полтавщиною. З нашим містом пов’язаний його родовід. Після закінчення Харківського університету в Полтаві оселився дід винахідника Г.В. Котельников. Працював викладачем в Інституті шляхетних панянок, у Петровському кадетському корпусі. Полтавцем за народженням був батько Гліба Євгеновича Є.Г. Котельников — вихованець першої чоловічої гімназії в Полтаві, також випускник Харківського університету, викладач, конструктор, акцизний чиновник у Полтавській губернії (з 1889 р.). Мати винахідника Катерина Іванівна — донька полтавського художника і викладача І.К. Зайцева. Одружився Г.Є. Котельников з донькою ще одного відомого полтавського художника В.О. Волкова Юлією Василівною.

До кола спілкування Г.Є. Котельникова в Полтаві входили відомі художники М.О. Ярошенко, Г.Г. та І.Г. Мясоєдови, В.К. Менк, скульптор Л.В. Позен, хірург М.В. Скліфосовський та ін.

Велика портретна галерея в експозиції знайомить відвідувачів з особливостями генеалогічних зв’язків та кола спілкування Г.Є. Котельникова в Полтаві.

Розділ експозиції, що розповідає про Г.Є. Котельникова

Коло творчих інтересів Г.Є. Котельникова вирізнялося широтою. Спочатку офіцер-артилерист, потім — акцизний чиновник, зокрема і в Полтаві, він також завжди цікавився мистецтвом (особливо театральним), став професійним актором драматичної трупи Петербурзького Народного дому (з 1910 р.), сам писав п’єси, романси, які користувалися популярністю.

Театральні афіші, що запрошували глядачів на початку 1910-х рр. на спектаклі за п’єсами Г.Є.Котельникова, нотні аркуші, фотознімки майбутнього конструктора в костюмах його театральних героїввдало урізноманітнюють експозицію залу.

Проте головну увагу Г.Є. Котельников приділяв техніці. Він запропонував багато оригінальних ідей у різних її галузях: оригінальну конструкцію запальної автомобільної свічки, пристрій для запуску автомобільних двигунів, низку пристроїв для трамваїв, декілька поштових машин-напівавтоматів та ін.

Особливу увагу в експозиційному розділі, що присвячений технічним пропозиціям винахідника, привертають креслюнки „Локомобіля” та „Авіаційної бомби” з автографом автора. Оригінали цих розробок зберігаються у фондах музею.

Г.Є. Котельников мав у своєму арсеналі й інші авіаційні проекти: новий тип повітряного гвинта з лопатями особливої форми — так званий „крильчастий пропелер”, гарматний парашут, який фахівці вважають першим у світі вантажним парашутом.

На більшість своїх винаходів конструктор мав охоронні свідоцтва і патенти.

Проте головним його досягненням вважається створення першого у світі авіаційного ранцевого парашута.

Г.Є. Котельников був далеко не першим, хто звернувся до ідеї парашута. Автором першого в історії ескізу парашуту вважається середньовічний італійський живописець, учений, винахідник Леонардо да Вінчи.

Але саме Глібу Котельникову належить ідея зробити парашут „гнучкої” конструкції, що дозволило б пілоту завжди мати його при собі й скористатися ним у будь-який момент під час аварійної ситуації.

Поштовхом для роботи над ранцевим парашутом послужила загибель льотчика Л.М. Мацієвича восени 1910 р. Під час здійснення польоту на 1-му Всеросійському святі повітроплавання в Петербурзі через поломку аероплану на висоті 400 м капітан Л.М. Мацієвич загинув (випав з кабіни апарата). Свідком цієї трагедії став Г.Є. Котельников. Вражений нею, він поставив собі за мету винайти та побудувати прилад, що охороняв би життя пілота. Таким приладом став рятувальний ранець для авіатора (РК-1).

У середині металевого ранцю у формі високої коробки із закругленими боками на двох спіральних пружинах мала лежати рухома поличка, що була опущена в глибину ранцю. Ранець замикався кришкою. До її замка прив’язувався ремінець із кільцем, останнє розташовувалося на грудях пілота. Покинувши літальний апарат, він повинен був потягти за кільце, ранець відкривався, і пружинна поличка виштовхувала купол та стропи назовні. Було передбачене і вимушене відкриття за допомогою розривного шнура, що з’єднував замок кришки ранця з літальним апаратом.

Пізніше були сконструйовані різні модифікації (ранцеві парашути для колективного рятування, вантажні, для гальмування, спортивні та ін.).

Макет однієї з давніх конструкцій парашуту, колекція фотодокументальних матеріалів щодо створення та застосування парашутів взагалі і парашуту Г.Є. Котельникова зокремарозкривають цю важливу сторінку історії авіаційної техніки.

В залі експонується також фрагмент сучасної однокаскадної парашутної системи — парашутний купол з підвісним пристроєм із силовими вузлами кріплення його до корпусу КА — для зниження швидкості КА, що здійснює посадку на Землю. Цей парашут є складовою системи приземлення КА. Він виготовлений з високоміцних тканин на основі капронового (нейлонового) волокна.

Світлини, посвідчення парашутистів — полтавців П.П. Міняйло (Паненко-Стегній), яка була активною учасницею гуртків ТСО в 1930-і рр., та Романюка В.Г. (він уродженець м. Полтави; служив у нашому місті; Герой Радянського Союзу (ГРС) з 1957 р.), на рахунку якого 3475 стрибків з парашутом, більшість з яких — експериментальні, доповнюють цей експозиційний розділ.

Спираючись на фотодокументальну базу, що була сформована в результаті дослідження державних, відомчих, приватних архівів, інших джерел, науковці музею проводять у цьому залі тематичні екскурсії , присвячені історії авіаційної та ракетної науки і техніки у XVIII — першій половині ХХ ст.ст., ролі Полтавського регіону та його представників у розвитку цих галузей у зазначений період. Відомий учений та популяризатор у галузі повітроплавання, авіації та космонавтики М.О. Ринін стверджував: „Люди підніматимуться все вище, літатимуть далі й далі, з’являться повітряні крейсери … Настане час, коли в думках людства виникне з новою силою і вже з вірогідною надією на успіх ідея проникнути в таємницю світового простору та підкорити не лише повітря, але й зоряний ефір”.

Ці слова Миколи Олексійовича Риніна виявилися пророчими. Проте, промовляючи їх у 1912 р., він навіть не здогадувався, що за 14 років до цього в маленькій провінційній Полтаві народився хлопчик, який у гімназичному зошиті через декілька літ напише рядки праці, присвяченої проблемі космічного польоту. Цей зошит стане першим кроком майбутнього вченого до серйозних досліджень й книги „Завоювання міжпланетних просторів”, яку належним чином оцінить увесь світ. Ім’я цього вченого — Ю.В. Кондратюк.